«Та не однаково мені…»
Почутий голос Кобзаря…
Останнім часом спіймала себе на думці, що я готуючи черговий проект розмовляю мовчки з картинами художників. Так сталося з присвятою Миколі Омеляновичу Макаренку (1877-1938), для збереження пам’яті якого ось вже протягом останніх двадцяти років, ми разом з художниками Київської організації Національної спілки художників України, створюємо пам’ятні творчі акції. Цим проектом автор намагається підняти завісу з трагічної долі когорти «розстріляного відродження», якого тоталітарний політичний режим не тільки позбавив можливості здійснювати плідні наукові дослідження, а й позбавив життя.
Почалася ця послідовна дослідницька праця двадцять років тому. До неї долучилися державні та громадські організації «Сумське земляцтво у місті Києві», Роменська державна адміністрація, Роменське відділення Українського фонду культури, «Федерація жінок за мир у всьому світі», видавничий Дім «Справи сімейні», Центральна бібліотека ім. Івана Франка м. Київ. У своїх проектах ми намагаємося розкрити багатогранність життя і творчості сторони українського патріота, археолога, історика мистецтва, музейника, художника, людини енциклопедичних знань, невтомного у праці, стрижнем якого було прагнення зберегти пам’ятки історії й культури українського народу для майбутніх поколінь. Знання й ораторські здібності Миколи Макаренка буди неперевершеними, тому студентам, яким він викладав історію мистецтва, неймовірно щастило.
Згадалися слова Кобзаря написані в казематі, у тяжкі роки його неволі. «Та не однаково мені..» сповідується він, виливаючи у поетичні рядки свій сум за долю такої ж поневіченої України. Не однаково й нам у тому страшному вертепі, в який втягнула нас варварська русня. Впевнена, що Микола Омелянович Макаренко відреагував би сьогодні миттєво, рішуче й пристрасно, як тоді — в часи комуністичного терору, який нищив пам’ятки історії й культури України.
Картин, які ми представляємо на виставці, пройшовши через душу й серце авторів. Усі вони вже експонувалися на різних творчих акціях, а зараз знайшли свою гавань в черговому проекті присвяченому українському патріоту, який знехтував життям, заради ідеалів, що роблять нас Людьми й Нацією.
Війна внесла свої корективи в наше життя і об’єднала у боротьбі з ворогом, який маскувався роками, століттями під «брата» та «доброго» сусіда. Шок і першу хвилю болю ми пережили, кожен на своєму місці «впрігся» у боротьбу за свою землю, за волю, за незалежність на своїй Богом даній землі. Низка творчих проектів, які впроваджувала в життя Національна спілка художників, спрямувала свідомість митців до творчого осмислення сьогодення. З’явилися твори, в яких промовляє наша совість, серце й душа.
Ми відібрали і розташували картини в експозиції так, щоб побудувати певну канву з послідовним розкриттям нашого сьогодення, в контексті світогляду Миколи Макаренка. Спочатку відчуємо значимість історичного минулого українського народу через монументальний задум Олеся Солов’я «Пилип Орлик. Шлях гетьмана». Згадаємо за Україну митрополита Йосипа Сліпого, поставимо свічку пам’яті солдату, який з вірою у перемогу звертається до Оранти на картині «Молитва» пензля Івана Волошина, почуємо дзвони Олександра Мельника. Ті самі дзвони, які зібрали нас для супротиву на Майдан 2014 року. Щоб усвідомити силу історичної спадщини українського народу, потрібно звернутися до картини «Свята Софія Київська» пензля Олексія Овчаренка. Пройтися шляхами України запрошує нас Микола Кутняхов, відчути силу й міць рідної землі — картина Костянтина Чернявського «Кривий Ріг – залізне серце України».
Любий, величний, злотоглавий Київ, манять до себе твої кручі, які так душевно передав Анатолій Зорко; з такою тривогою показує його в картині «Хмари над Дніпром» Ольга Карпенко. Очиститися від усього негативного закликае «Перший сніг» та «Земне й небесне» Тамари Недошовенко, пройтися «Зимовими Чернівцями» запрошує Марина Рибачук. Про громадянський подвиг М.Макаренка нагадують нам «Портрет Монаха» Анатолія Зорка, «Герої Азовтсалі» Івана Волошина. Як би важко не було, але ми впевнені, що «Прийде час і ми подолаємо їх» стверджує Анатолій Фурлет і «Маки. Передвісники Перемоги» Марини Рибачук.
Перенеслася думками на століття назад до не простих часів, коли Микола Макаренко боронив для нас з вами нашу історичну спадщину. Той самий, якого Борис Реріх називав «Невтомним у праці», а Георгій Нарбут цінуючи його енциклопедичні знання, покликав до Академії мистецтв викладати престижні лекції. Рівних фахівців Макаренку у той час не було! Знала це й радянська влада, коли запросила авторитетного вченого до складу комісії, яка мала дати мистецтвознавчу оцінку (а в дійсності – винести вердикт) перлинам української історії й культури – важливому для увіковіченні пролетаріату проекту московського архітектора. Для його втілення потрібно було знести Михайлівський Золотоверхий монастир та Софію Київську, які заважали розбудові гігантського урядового центру. Макаренко був єдиним, хто відмовився поставити свій підпис на ліквідаційному документі, за що вчений-патріот отримав «смерть у розстрочку».
Парадоксально, що саме Макаренко один із перших отримав громадянство молодої держави щоб вкласти свої енциклопедичні знання на культурно-мистецькій та просвітницькій ниві. Не маючи політичних амбіцій, але сповнений віри у можливості, які відкриваються для розбудови нового суспільства, вчений занурився у наукову, творчу та адміністративну діяльність. «Ви знаєте, я сам українець!» і маю надію бути корисним своїй батьківщині, пише він з гордістю в листі до свого друга вченого Бенгарда Петрі. Але втіха вченого була недовгою. З початком «згортання» процесу українізації почалися гоніння проти інтелігенції, викорчовування духовності, вбивалося дорогоцінне почуття людяності. Масово скорочувалися учбові програми, які хоч трохи мали наукове направлення, особливо історичного профілю. Курс археології вважався контрреволюційним!
Усі ці процеси років сталінських репресій з особливою силою відгукнулися в серцях українців після широкомасштабної агресії фашистської росії. Кожен із членів «Мистецької світлиці» відчув, що своєю творчістю він мусить долучитися до захисту тих матеріальних і моральних цінностей, які вкотре намагається позбавити нас, українців зажерлива й заздрісна московія. З особливою гостротою ми відчули власну відповідальність і за збереження пам’яті про того, хто одноосібно, власним життям довів світові, що й один у полі воїн. Ми почали створювати проекти, які б поширювали знання не тільки про громадянський подвиг Миколи Макаренка, а й про його активну та різнобічну його діяльність у різних галузях науки і культури, про його внесок у збереження національних культурних цінностей.
Так народилися виставки «Шануючи традиції – будуємо майбутнє» в приміщенні Музею культурної спадщини, «Я – українець!» презентація якого відбулася в Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого, а потім «Забуті імена повертаються», «Артефакти в натюрморті», «Вінок шани Миколі Макаренку», «Голос правди та чистої совісті» в Золотій залі Українського фонду культури; «Храми України» в Шоколадному будинку, де жив свого часу Микола Макаренко; «На вівтарі історії – історичні пам’ятки» в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого собору; «Храми Сумщини» виставкова зала Бібліотеки імені Івана Франка; «Вивчаючі минуле – утверджуємо майбутнє» в галереї «Митець» та інших творчих локаціях столиці. Ці виставки, на які запрошувалися знані митці й науковці, завжди мали великий інформаційний супровід, залишаючи відлуння про ідейний зміст проектів в місцях, де вони проводилися.
Віримо, що і цей наш захід – у стінах уславленої мистецької Академії – не стане винятком, і залишиться в пам’яті та знайде відгук у серцях присутніх.
Сьогодні під час жорстоких випробувань, нам особливо є за що дякувати Миколі Макаренку. Тому до експозиції відібрали «Портрет Монаха» Анатолія Зорка, картину «Герої Азовсталі» Івана Волошина. Як би важко не було, але ми впевнені, що «Прийде час і ми подолаємо їх» стверджує Анатолій Фурлет і «Маки. Передвісники Перемоги» Марини Рибачук.
Перенеслася думками на століття назад до не простих часів, коли Микола Макаренка мужньо боронив для нас з вами нашу історичну спадщину. Той самий, якого Реріх називав «Невтомним у праці», а Георгій Нарбут цінуючи його енциклопедичні знання, покликав до Академії мистецтв викладати престижні лекції. Рівних Макаренку в той час не було! Знала це й радянська влада, коли вводила авторитетного вченого до складу комісії, яка мала дати мистецтвознавчу оцінку (а в дійсності – винести вердикт) перлинам української історії – Михайлівському Золотоверхому монастирю та Софії Київській, які «заважали» втілити пролетарський проект московського архітектора. Для цього, для побудови у найдавнішій історичній частині Києва монументальних споруд урядового центру і гігантського пам’ятника вождю пролетаріату потрібно було знести ці унікальні споруди. Макаренко був єдиним, хто відмовився поставити свій підпис на ліквідаційному документі, за що отримав вирок на «Смерть у розстрочку»…
Згадаймо, що саме Макаренко один із перших отримав громадянство молодої держави щоб вкласти свої енциклопедичні знання на культурно-мистецькій та просвітницькій ниві. Не маючи політичних амбіцій, але сповнений віри можливості, які відкриваються для розбудови нового суспільства, вчений з головою занурився у наукову, творчу та адміністративну діяльність. «Ви знаєте, я сам українець!» і маю надію бути корисним своїй батьківщині, пише він з гордістю в листі до свого друга, науковця Бенгарда Петрі. Але втіха вченого була недовгою. З початком «згортання» процесу українізації почалися гоніння проти інтелігенції, викорчовування духовності, вбивалося дорогоцінне почуття людяності. Масово скорочувалися учбові програми прогресивного наукового спрямування, особливо історичного профілю. Курс археології вважався контрреволюційним!
Усі ці процеси років сталінських репресій з особливою силою відгукнулися в серцях українців після широкомасштабної агресії фашистської росії. Кожен із членів «Мистецької світлиці» відчув, що своєю творчістю він мусить долучитися до захисту тих матеріальних і моральних цінностей, які вкотре намагається позбавити нас, українців зажерлива й заздрісна московія. З особливою гостротою ми відчули власну відповідальність і за збереження пам’яті про того, хто одноосібно, власним життям довів світові, що й один у полі воїн. Ми почали створювати проекти, які б поширювали знання не тільки про громадянський подвиг Миколи Макаренка, а й про його активну та різнобічну його діяльність у різних галузях науки і культури, про його внесок у збереження національних культурних цінностей.
Так народилися виставки «Шануючи традиції – будуємо майбутнє» в приміщенні Музею культурної спадщини; «Я – українець!», презентація якої відбулася в Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого; «Забуті імена повертаються», «Артефакти в натюрморті», «Вінок шани Миколі Макаренку», «Голос правди та чистої совісті» в Українському фонді культури; «Храми України» в Шоколадному будинку, де десять років мешкав Микола Макаренко; «На вівтарі історії – історичні пам’ятки» в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого собору; «Храми Сумщини» у виставковій залі бібліотеки імені Івана Франка; «Вивчаючи минуле – утверджуємо майбутнє» в галереї «Митець» та інших творчих локаціях столиці. Ці виставки, на які запрошувалися знані митці й науковці, завжди мали великий інформаційний супровід, залишаючи відлуння про ідейний зміст проектів в місцях, де вони проводилися.
Віримо, що і цей наш захід – у стінах уславленої мистецької Академії – не стане винятком і залишиться в пам’яті та знайде відгук у серцях присутніх.
Валентина Єфремова, мистецтвознавець,
заслужений працівник культури України, володар ордена Святої великомучениці Варвари.